Didi у лісі одного за одним зустрічає тваринок і рослини, які потребують допомоги.
Щоразу, коли вона хоче допомогти, раптом з'являється роздоріжжя — один шлях справді допомагає, а інший лише шкодить другові.
Який бік обрати, щоб бути справжнім охоронцем природи? А наприкінці розкривається й таємниця тієї червоновухої черепашки, яку Didi побачила вранці.
Червоні вуха біля ставка — чи має так бути?
Йшла повз ставок біля нашого будинку, а там на камені грілася на сонці черепашка.
Біля вух у неї тяглася виразна червона смужка. Який яскравий колір!
Стояла й дивилася довго, бо була така гарненька, та щось усередині мене ніби лоскотало без упину.
У нашому ставку завжди жили лише черепашки з гарненькими круглястими панцирами.
Але ця червоновуха подруга… звідки ж вона взялася?
Забрати додому й доглядати? Чи краще залишити тут? Я зовсім не знала, як правильно.
На щастя, у мене дещо було під рукою. У застосунку WAGZAK JUMP відкрила урок „Охоронці екосистеми, які бережуть природу”.
Посеред лісу — раптом роздоріжжя!
Стрибнула просто в екран — і перед очима розгорнувся справжній ліс.
Дерева, ставочок і маленькі звірята, які пробігають крізь траву.
Від сьогодні я охоронниця екосистеми цього лісу.
Та з кожним кроком під ногами раптом виникало роздоріжжя.
З одного боку зелена стрілка, з іншого — червона.
„Який же шлях справді допомагає?” Після кожного вибору показують, що відбудеться. Ой, як я тремтіла!
Перше роздоріжжя — ведмідь зі зв'язаною лапою
У глибині лісу зустріла великого ведмедя з білим півмісяцем на грудях.
Це азійський чорний ведмідь. Він живе в корейських горах, їх лишилося дуже мало, тож ми справді маємо його берегти.
Але він не міг ворухнути лапою й тихо стогнав. Придивилася ближче — навколо лапи туго затягнулася якась мотузка.
Це була петля — пастка, яку хтось потайки розставив у лісі, щоб ловити тварин.
Ось і роздоріжжя. Який бік?
Червоний шлях — мені страшно, тож удам, що не бачу, і пройду повз.
Ведмідь залишається в пастці й далі стогне. Поранена лапа болить дедалі сильніше. Ні, так не можна.
Зелений шлях — „Зачекай хвилинку, я тебе звільню!” — і обережно знімаю петлю.
Без вагань обрала зелений!
Поки я спокійно розмотувала мотузку, ведмідь висмикнув лапу й неквапом пішов на траву.
Жодної подряпини! Уф, з душі впав камінь.
Можливо, той, хто поставив петлю, теж не зовсім лихе мав на думці. Та гори ж — це домівка тварин.
А у такому домі не можна залишати небезпечних пасток — тепер це знаю і я. Ведмедю, як добре, що ти у безпеці!
Друге роздоріжжя — жменя жолудів
Трохи далі на лісовій підстилці лежало повно жолудів.
Якийсь чоловік збирав їх жменями в торбинку. Мабуть, вони здалися йому гарненькими, і він хотів забрати їх додому.
Поряд білочка намагалася взяти жолудь до ротика, але лише тривожно перебирала лапками.
Знову роздоріжжя. Який бік?
Червоний шлях — вони ж теж гарненькі, тож я набиваю кишені.
Тоді у білочок і друзів кабанчиків зникне зимова їжа. Хтось із друзів залишиться голодним. Ні, так не можна.
Зелений шлях — жолуді залишаться на місці, а я тішитимуся ними лише очима.
Рішуче натиснула зелений!
„Добродію, жолуді — це зимова їжа для наших друзів тваринок.” Сказала спокійно, а він на це: „Ой, я й не знав. Мало не забрав у тварин їжу” — і обережно поклав жолуді назад.
Чоловік не був лихим — він просто не знав. Як тільки почув, одразу припинив.
Чесно кажучи, мені й самій інколи хотілося забрати додому гарну шишку. Але тепер не буду. Для нас це маленький плід, а для когось — повна вечеря.
Третє роздоріжжя — печиво з любові
На зворотній дорозі з лісу побачила, як хтось простягає білочці печиво.
„Яка ж вона гарнюня~” — казала ця особа з широкою усмішкою, і це почуття я добре розуміла. Коли бачу щось миле, мені теж одразу хочеться чимось поділитися.
Та знов виникло роздоріжжя. Який бік?
Червоний шлях — і я приєднуюсь і даю печиво.
Коли тваринка звикне до смаку людської їжі, поступово забуває, як сама шукати корм. Тоді їй важко жити самій. Ой, виявляється, це й не була допомога?
Зелений шлях — печиво ховаю й мовчки спостерігаю здалеку.
Тихесенько перейшла на зелену сторону.
„Коли давати їжу, насправді стає гірше. Найкраще спостерігати здалеку.” Сказала м'яко, а ця людина відповіла: „Овва, виявляється, любити можна по-різному” — і поклала печиво назад.
Справжня турбота — це не підходити ближче, а тихо спостерігати здалеку. Хі-хі-хі, любити теж можна по-різному.
Четверте роздоріжжя — коли зустрічаєш запашну скельну орхідею
На скельній стіні цвіла маленька біла квіточка. Підійшла ближче — і мене огорнув ніжний аромат.
